In Kharkiv, in my district of Pivnichna Saltivka, explosions were heard as early as 5 o’clock in the morning. Our relatives from Russia called us, “reassuring” us that these were only selective strikes on military facilities. Hold on, what does “only” mean? There are people there! And why are the Russians shelling us in the first place?! 

My husband, son and I spent the first night at home. The second night we spent in the basement of a nearby high-rise building, which is not suitable at all for sheltering people. Later, our neighbors from the first floor offered to let us stay in the corridor of their apartment. It was minus 16 degrees outside at the time so it was incredibly cold in the corridor. I was afraid to fall asleep, because I was holding my son in my arms and was afraid to let him go. We cried out in fear every time the closed entrance door of the house shook from the explosions. After some time, the neighbors went to stay with their relatives, and we were allowed to stay in their apartment. There was no heating from the first days of the war, no hot water either. But then I didn’t even think about washing. The only thing I thought about under constant fire was how to hide quickly. 

On his way home, my husband once came under fire from a “Grad” system. In an attempt to run to the shelter as quickly as possible, he tripped in the dark, fell into a mine funnel, and broke his leg. 

We left the house under fire on March 26. A kindergarten became our new shelter. At some stage, a psychologist came to us. From her we learned about the evacuation program for families with children to Lithuania. I asked the organizers to take my whole family to a safe area in the city of Oleksandria (Kirovohrad region). My husband, parents, and sister stayed there. And I went with my son and mother-in-law to Lviv (the conditions of the program did not allow me to take all my relatives along). Now we are here, awaiting evacuation to the Polish border, so that we can go on to Lithuania later.

* mother on maternity leave

Lviv 21.04.2022

У Харкові у моєму районі Північна Салтівка вибухи було чути вже о 5 ранку. Наші родичі з Росії зателефонували нам, «заспокоюючи», що це лише вибіркові удари по військових об’єктах. Чекайте, що означає «лише»? Там люди! І взагалі, чому росіяни нас обстрілюють?! 

У перший день мій чоловік, син і я ночували вдома. На другий день — у підвалі звичайної 9-поверхівки, зовсім не пристосованому для укриття людей. Згодом наші сусіди з першого поверху запропонували нам пожити в тамбурі їхньої квартири. На вулиці тоді було 16 градусів морозу, тож у тамбурі було просто неймовірно холодно. Я боялася заснути, адже постійно тримала сина на руках і переживала, щоб не впустити його. Ми кричали від страху щоразу, коли в закритому під’їзді від вибухів здригалися вхідні двері. Через деякий час сусіди поїхали до рідні, а нам дозволили пожити в їхній квартирі. Опалення не було вже з перших днів війни, гарячої води також. Але тоді навіть не було думки про те, щоб помитися. Єдине, про що думав під постійними обстрілами, — як встигнути хутко сховатися. 

Одного вечора, повертаючись додому, мій чоловік потрапив під обстріл «Градами». Намагаючись якнайшвидше добігти до укриття, він у темряві не так ступив, впав у воронку від міни і зламав ногу. 

Виїжджали з будинку під обстрілами 26 березня. Нашим новим прихистком став дитячий садок. Якось до нас прийшла психологиня, від якої ми дізналися про програму евакуації родин з дітьми до Литви. Я попросила організаторів довезти моїх рідних до безпечної території — міста Олександрія Кіровоградської області. Мій чоловік, батьки та сестра там і лишились. А я з сином і свекрухою поїхала до Львова (умови програми не дозволяли забрати всіх родичів). Зараз ми тут, чекаємо з дня на день евакуації до польського кордону, щоб потім їхати далі до Литви.

* мама в декретній відпустці

Львів 21.04.2022